Лічильник відвідувань

Яндекс.Метрика

Історичні довідки по селах сільської ради

с. Лисиче

Село Лисиче – центр Лисиченської сільської ради. Село Лисиче лежить на північному Заході Славутського району, тобто на півночі Хмельницької області. Землі на заході межують із землями сіл Мощаниця, Милятин, Кураж Рівненської області, з південної сторони – сусіди с. Кривин, Полянь, Крупець, на сході і півночі – Волиця, Головлі, Хоняків.

Походження назви села точно не відоме. Однак одна з версій свідчить, що раніше село було розташоване в лісі “ліси це”. А друга  розповідає, що з лісу, що оточував село і простягався до с. Потереба текла річка з назвою Лисича, а в лісі було багато лисиць. На території села знайдено залишки кам’яних знарядь праці : кам’яні сокири, скребачки, ручні рубила. Це свідчить про те, що біля згадуваних рік люди селилися 30-40тис. років тому.

Наприкінці XIII-XIV ст.. село Лисиче входило до Українсько-Литовської держави. З часом, коли зросла влада князів Острозьких, то село стало під їхньою владою.

З середини IX ст.. на території нинішньої Хмельницької області відзначилось деяке економічне піднесення. З міста Корця проходила дорога на місто Остріг. В 1860 році в селі Лисиче існувала школа письменності при 12 учнях чоловічої статі.

Жителі Лисичого повністю були кріпаками поміщиків Джезбіцьких Ганни та Марії Сигізмундових. Селяни відробляли панщину, платили оброк натурою та грішми. Старожил Дзюбак Юхим Ярохтейович, 1861 року народження розповів ,що коли йому було 8 років він працював у пана погоничем. Згодом маєток і село  пани Джезбіцькі продали поміщикам Хмілевським.

В селі було налагоджено виробництво цегли.

На початку XX ст.., внаслідок зубожіння, багато селян з українських сіл їхали шукати щастя-долі в інших країнах, зокрема і в Америку.

Старожили розповідають, що більшість з них були люди темні, затуркані, що ,крім власного господарства, вони нічим іншим не цікавились. Маючи у володінні хто 20, хто 30 десятин землі, коней, сільгоспінвентар, крім своїх ще  й наймитські руки, встигали вони обробити свою землю і ще захопити для обробітку на половину землі селян. Пізніше цих людей називали куркулями.

В 1914 році  в селі було збудовано церковно-приходську школу. Навчалось там 8-10 учнів. Це були діти багатих. Навчання велось тільки взимку; в час не занятий сільськогосподарськими роботами.

Під час першої світової війни багато жителів села було мобілізовано до армії.

Російські радянські війська ввійшли в наше село Лисиче в червні місяці 1918 року. Біднота зустрічала бійців по різному: хто з радістю вливався в ряди радянської армії, хто насторожено чекав подальшого розвитку подій. А всі разом були задоволені тим, що село було звільнене від окупантів-білополяків.

Після звільнення території села від іноземних загарбників в селі було створено комітет незаможних селян. Першим головою КНС був Дмитро Степанюк.

Земля наділялась біднякам за кількістю їдоків. Одержавши в свої руки землю  бідняки раділи законам нової влади, з усією енергією бралися за виконання наказів  і розпоряджень її представників. Наділялась земля навіть таким, хто зовсім не вмів і не хотів на ній працювати.  В селі почалась ворожнеча, заможні селяни, на той час уже названі куркулями, ненавиділи членів комнезаму. В 1924 році під час засідання комітету, голова засідання КНС Дмитро Степанюк був вбитий з вогнепальної зброї.

На території села ні комун, ні созів не існувало. Селяни жили одноосібними сільськими господарствами, які у ці роки зазнали помітного зміцнення.

В 1929 році в селі вже діяла комсомольська організація, роботою якої керував комуніст Петрук. 12 березня 1930 року відбулися збори бідняків і середняків села, які прийняли постанову про створення сільськогосподарської артілі в Лисичому під назвою “Нове життя” .Артіль об’єднала 24 селянських двори, було усуспільнено 128 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 101 га ріллі. В цьому ж 30-му році були вислані з села сім’ї заможних селян, які не стали членами колгоспу і яких влада вважала найбільш небезпечними. Керував операцією комуніст Глотов.

Весною 1933 р. багато членів артілі опинилися в скрутному матеріальному становищі.

Важка була зима 1933 року, гинула з голоду худоба, солом’яні стріхи були обдерті і використані на корм. Виснажені і опухлі лисичани дотягували до нового врожаю лободою, корінцями, щавлем, макухою, але на диво голодною смертю ніхто не помер.

В 1939 році розпочалась війна з Фінляндією, знову цей жереб не обминув і без того поріділі ряди лисичан. За рік цієї війни, ще стало на три вдови в Лисичому більше.

В 1939 р. село Лисиче було частково електрифіковано. Електроенергія подавалась в клуб, колгоспну контору, на ферми. Електричний струм давав колгоспний генератор.

26 червня 1941 року о 12 годині дня в Лисиче вдерлась ворожа розвідка, а до вечора в село наїхало повно фашистів. За тих три дні до приходу гітлерівців військкомат встиг мобілізувати тільки тих військовозобов’язаних хто недавно звільнився в запас.

Фашисти встановили на селі свою владу і свої закони, “ новий” порядок насаджувався дуже швидко. Головну розправу на селі вів німець Гофман, за найменше непідкорення бив нагайкою, стріляв.  А вияв непокори це несплата податку. Часто налітали каральні загони, грабували селян.

До Німеччини було відправлено багато молоді. Восени 1941 р. в селі розпочався партизанський рух. Жителі Лисичого Іван Яковчук та Клим Гаврилюк, до війни вчителювали в школах Славутського району, в перші дні окупації вступили до підпільної організації, яку очолили лікар Михайлов Ф. М. та вчитель Одуха А. З.

В роки Великої Вітчизняної війни з сіл Лисиченської сільської ради військкоматами було мобілізовано 286 чоловік. 153 з них назавжди залишились на її фронтах.

Орденами і медалями за участь у Великій Вітчизняній війні нагороджено 276 чоловік.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року гвардії молодшому сержантові Олейнику Климу Карповичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни в колгоспі залишилось 40 кволих коней, 20 овець, птахоферма була знищена зовсім.

Не було посівного матеріалу та сільськогосподарського інвентаря. 1944-1946 роках поля обробляли жінки,  пожилі люди та діти. В 1946 році при Ганопільській АТС були створені тракторні бригади, колгоспи сіл Лисиче, Головлі обслуговувала одна тракторна бригада, яка мала лише два колісні і один гусеничний трактор.

Школа в селі почала працювати восени 1944 року.

На підкріплення сг  в 1954 році в село на посаду голови колгоспу був присланий комуніст Абара Йосип Степанович, людина енергійна, освічена, з нахилом до господарювання. Він був хороший господар, дуже вболівав за господарство. Багато зробив для села, але здоров’я його підірване війною, важкі умови праці не дозволили йому довго працювати на цій посаді.

В 1958 році колгосп закупив два гусеничних трактори і два колісних. В цей час було збудовано два корівники, один свинарник,конюшню, пташник і кормокухню.

В 1960 році колгосп ім. Чкалова села Д- Гора і колгосп “ Нове життя ” були об’єднані  і утворене господарство вже мало назву ім.. Щорса. Після укрупнення колгосп ім. Щорса мав 2780 гектарів землі, з них 2421 орної.

Грошові прибутки в 1954 році становили 18600 крб.,  за 9 місяців 1963 році – 205300 крб. З 1966 року колгоспники повністю переведені на грошову оплату.

За післявоєнний період 40  колгоспників нагороджено медаллю “ За трудову доблесть ”.

Село повністю електрифіковане. В 1952 – 1953 роках село радіофіковане. В селі нараховувалось 200 радіоточок, два телефони.

Протягом 6-7 років було побудовано колгоспну кузню , тракторну майстерню, корівник, свинарник, нову кормокухню. Колгоспниками побудовано 93 власних будинки.

В 1949 – 1950 роках на полях посаджено 6 га. полезахисної смуги.

В 1958 році посаджено колгоспний сад площею 17 га.

В 1975 році колгосп мав 26 тракторів, 8 зернових комбайнів, 11 висівних агрегатів, 19 автомашин з них 3 легкових, 1 спецмашина, 2 мотоцикли. Колгосп займається вирощуванням зернових та технічних культур, овочів. Ферми колгоспу нараховують корів - 453, молодняка великої рогатої худоби - 896, овець – 365, свиней – 553, курей – 5000, коней – 160.

В 1974 році валовий збір зерна в колгоспі “Дружба” становить 27370 ц. Урожай зернових з одного га -19,1 ц, в тому числі пшениці – 21,5 ц, ячменю – 21,4 ц.

В першому році Х-ї п’ятирічки на полях колгоспу “Дружба” було зібрано значно кращий урожай зернових. Вперше валовий збір зерна становив 3477,1 тонн зерна.

В 1970 році побудовано дорогу в напрямку Лисиче – Славута через Головлі і Ганнопіль і налагоджено автобусне сполучення з райцентром.

Населення в селі Лисиче в 1968 році проживало 1480 чол. по сільській Раді 2189 чол. то на початок 1995 року тут проживає по сільській Раді 864 чол. в тому числі с Потереба – 121 чол., с. Д-Гора 97 чол.

В 1993-1994 навчальному році Лисиченська школа реорганізована в середню школу.

З 1985 року з приходом на посаду голови правління колгоспу “Дружба” Кардаша Василя Віталійовича трохи знову почалися зрушення в напрямку соціально-культурного будівництва; було побудовано торгівельний комплекс, збудовано 9 будинків для молодих сімей і розпочато будівництво адміністративного будинку, але після перебудованого періоду в нашій державі настав кризовий стан і економіці господарства лисичан.

З 1992 року колгосп “Дружба” реорганізовано в спілку селянських господарств.

В 1993 році жителі бригадного села Д-Гора вийшли зі спілки селянських господарств “Дружба”, відокремились і стали підсобним господарством Хмельницької АЕС. Головою правління працює Дмитрук Олександр Матвійович – двадцятий по рахунку голова в післявоєнний період.

В 90-х роках , розпочаті в державі реформи торкнулися і нашого села. Колгосп “Дружба” реорганізовані в спілку селянських господарств. В 1996 році селяни стали власниками земельних часток ( паїв) і одержали сертифікати. В1989 році побудований адміністративний будинок, який експлуатується зараз в незавершеному стані. Розпочате в 90-му році будівництво фундаменту під клуб зупинилося. В 1994 році була спроба відкрити середню в селі школу. Відкрили 10 клас , в якому навчалося 4 учні, які закінчили і 11-й клас. На наступний рік учнів на 10 клас не набралося і школі було повернуто статус ЗОШ І-ІІ ступеня.

На відзначення 50-річчя визволення села від фашистських загарбників, вперше було освячено пам’ятник загиблим односельчанам і було відправлено панахиду. На цю дату в селі проживало 19 учасників бойових дій, 11 вдів та 6 інвалідів війни.

В 1997 році збудовано дорогу з твердим покриттям до сіл Дідова Гора  та Потереба. А з початком року в селі  закрито Філіал ощадного банку, що функціонував багато років та обслуговував населення сільської ради. Населення та і кількість дворогосподарств продовжували зменшуватись. На 1. 1. 1998року на території  сільської ради в 349 дворогосподарств  проживало  754 жителі, в тому числі в с. Лисиче -568 чол. в с. Д-Гора – 79 чол. і с. Потереба - 118 чол.

В 1999 році з ініціативи уродженки села Лисиче, скульптора –художника з Нетішина , Світлани Мефодіївни Лелях в селі Лисиче збудовано пам’ятник жертвам  репресій 30-50 років. Пам’ятник був урочисто відкритий 30 вересня 1999 року.

Спілку селянських господарств очолює Лебейчук Микола Никонович, а з березня 1999 року Віктор Олексійович Климчук.

 В січні 2000 року спілка селян власників “Дружба” по рішенню зборів перетворено в Приватно орендне підприємство ПОП “Дружба”) , а в листопаді Климчука В. О. змінив новий керівник Самчук В. П., що створив нове приватно-орендне підприємство на цій же базі ( ПОП “Лисиче”)

 В 2000 році 1 вересня відбулося відкриття меморіальних дощок: герою Радянського Союзу Климу Карповичу Олейнюку та воїну-афганцю Віталію Троцюку, виготовлених Світланою Мефодіївною Лелях.

В 2001 році в селі Лисиче ситуація реформованого колгоспу критична! ПОП “Дружба” Климчука В. О. не ліквідоване і створене нове ПОП “Лисиче”, майно розпродається і розкрадається. Власник підприємства “Відгук” зі Славути Онуфрійчук М. Л. на землях запасу сільської ради створює селянсько-фермерське господарство “Еліта”. Коли Самчук В. П. залишив господарство то селяни перейшли з своїми земельними та майновими паями до СФГ “Еліта”.

В 2002 році на виборах до місцевих рад сільським головою обрано Любов Михайлівна Базан. СФГ “Еліта” проіснувало до 2003 року. В березні  на зміну йому прийшов приватний підприємець Коваленко Микола Олександрович, назвавши своє підприємство ФГ “Серпанок”.

В 2006 році селяни с. Лисиче отримали державні акти на землю, виготовлені за власні кошти. Рівненська Фірма “Інсеко” заключає договора на оренду земельних паїв з їх власниками. Частина власників земельних паїв заключила договора з фірмою “Інсеко”, а частина з СФГ “Серпанок”.

В вересні 2008 року комісією по врегулюванню майнових відносин, було проведено розподіл майна між членами господарства.

В квітні 2010 року на території сільської ради із власниками земельних часток (паїв) було заключено договора оренди:

Грінленд – Тваринництво на площі 889 га;

Агро – 21, Інсеко на площі 791га;

Вийшли зі своїми земельними частками внатурі 17 чол. На площі 75 га.

В червні 2010 року при сільській бібліотеці с. Лисиче було відкрито музей історії села.

В листопаді 2010 року припинено повноваження сільського голови Л. М. Базан та громадою Лисиченської сільської ради було обрано Г. Г. Ковальчука.

В січні 2011 року реорганізовано Лисиченську загальноосвітню школу І – ІІ ступенів в навчально-виховний комплекс. При закладі відкрито дошкільний заклад “ Світлячок ”.

с. Дідова Гора

Село Дідова Гора розташоване на західній окраїні Славутського району Хмельницької області. Землі села межують із землями сіл Мощаниця (Рівненська область), Потереба, Лисиче, Старий Кривин, Новий Кривин. Між Дідовою Горою і Новим Кривином колись було розташоване чеське поселення Мощанівка від якої не лишилося уже і сліду. Землі села відносно горбисті. Імовірно саме від цього і походить його назва.

Землі це села досить родючі чорноземи. На території села є кар’єр в якому добували жорству. Також є відомості про те, що неподалік села Дідова Гора в 1940 році були знайдені поклади бурого вугілля і навіть були плани щодо розробки родовищ, але Друга світова війна внесла свої корективи.

Виникло село наприкінці ХІХ сторіччя, коли, по скасуванні 1861 року кріпаччини у Російській імперії, місцеві поміщики, шукаючи вигідних покупців на свої землі, почали продавати їх вихідцям з Австро-Угорщини – чехам, словакам, німцям-австрійцям. Тоді ж виникла чеська колонія Нижні або Чеські Головлі у тому ж районі. Певний час Дідова Гора, Мощанівка та Нижні Головлі входили до чеської національної Дідогорської сільради, бо у Мощанівці мешкали не лише німці, але й чехи. Досі існує старе чеське кладовище у Дідовій Горі, таке ж – у Головлях, а німецькі колоністи ховали своїх небіжчиків біля сусідньої Мощаниці (Рівненська обл.).

Нема тепер чехів у Дідогорі (вислані ще наприкінці 40-х), за народними переказами, зокрема мешканки Дідогори Ольги Лужкової, котра народилася й жила до війни у Мощанівці, німців із прикордонного села виселили ще у 30-ті роки, за винятком кількох родин, але й ті потім повтікали з відступаючими німецькими військами, бо боялися відповідальності за своє співробітництво з окупантами. Після того вільні добротні чеські господарства були зайняті переселенцями з різних регіонів України і Радянського союзу.

У 1968 році населення села становило 294 чоловіки, у 1995 – 97 чоловік, а зараз лише півсотні.

В селі Дідова Гора  був утворений колгосп ім. ІІІ Інтернаціоналу який проіснував до першого укрупнення (1944 – 1946). Колгосп був утворений у першу чергу із бідних роди і з майна розкудлачених родин що жили по хуторах. І будинків висланих «кулаків» було збудовано сілький клуб.

У зв’язку з тим, що село є прикордонним (с. Мощаниця уже входила до складу Польщі), голоду село майже не відчуло. А от репресій уникнути не вдалося.

Із початком другої світової війни чимало дідогірців  були мобілізовано. 28 з них не повернулись із фронту.

В селі Дідова Гора до першого укрупнення (1944 – 1946) діяв колгосп ім. ІІІ Інтернаціоналу. Після укрупнення його об’єднали з колгоспом с. Потереба ім.. Чкалова, а у 1955 році об’єднали в один із колгоспом с. Лисиче. У 1988 році було збудовано приміщення в якому розмістився Фельдшерськоакушерський пункт і квартира для фельдшера, зараз ФАП реорганізовано в медичний пункт прийому хворих.

В 1993 році, коли справи ССГ «Дружба» були в не найкращому стані,  родючі чорноземи Дідової Гори зацікавили Хмельницьку атомну електростанцію. Того ж року жителі бригадного села Дідова Гора вийшли зі спілки селянських господарств “Дружба”, відокремились і стали підсобним господарством Хмельницької АЕС. Згодом так само і вчинили «потеребці». ПГ ХАЕС на деякий час вдихнуло нове життя Дідову Гору і  в села, що її оточували – з’явилися робочі місця, з’явився ніби «новий колгосп», вирішилась проблема підвозу учнів сіл Дідова Гора та Потереба до школи в с. Лисиче. Було розбудовано господарський комплекс господарства – побудовано майстерні для обслуговування СГ-техніки, вагу, зерносушильний комплекс, літні навіси для утримання худоби, силосні ями, встановлено водонапірну башту і артезіанську свердловину та інше. Значно поповнився тракторний парк господарства. За кошт атомної станції було збудовано дорогу Дідова Гора – Нетішин.

Зважаючи на те що селяни що станом на 8 червня 1995 року дідогірці і потеребці не були членами колгоспу, а працювали в ПГ ХАЕС, тому ні земельних часток ні майнових (паїв) вони не отримали. Питання щодо земельних паїв вирішилось лише у 2005 році у судовому порядку, і селяни отримали земельні паї розміром 7,69 умовних кадастрових гектарів, в той час як у с. Лисиче – 2,65 га.

Починаючи з 2007 року, в наслідок незрозумілих для селян реформувань господарство занепало. Господарсво було передане на Мінагропром і зараз називається ДП «СГП «Хмельницьке»» (державне підприємство сільськогосподарське підприємство «Хмельницьке»), яке немає ні клаптика землі на території сіл ні худоби. Техніку вивезли на металобрухт. Лишились лише приміщення і сторож.

В селі існувала початкова школа, яку згодом закрили і діти стали ходити до школи в с. Лисиче. В селі була бібліотека (закрита в 1991 році) і сільський клуб який був закритий у 2011 році.

В селі діяв хор-ланка «Горлиця», члени якого досі проживають в с. Дідова Гора. За роки діяльності «Горлиця» славилась своїми піснями не лише в навколишніх селах, а й в усьому районі і області, отримували численні грамоти і подяки на різних конкурсах і фестивалях. Засновником «Горлиці» став тодішній зав клуб Віктор Іванович Бравчук.

Зараз в селі проживає 50 чоловік. у селі є два трактори. Троє дітей довозяться у Лисиченський НВК шкільним автобусом.

ФАП реорганізовано у медичний пункт прийому хворих.

Торгівельне обслуговування населення здійснювалось одним магазином (ПП Рубас С.Б.), але враховуючи те що в селі проживає лише пів сотні чоловік торгівля прибутку майже не приносила. На даний час магазин не працює а здійснюється виїздна торгівля двома підприємцями – Рубасом С.Б. і Коваленко М.О.

В селі проживає Нікітіна (Бочук) Галина Захарівна 1931 року народження, що народила і виховала семеро дітей і було присвоєно почесне звання «Мати героїня».

 

с. Потереба

Село Потереба розташоване на західній окраїні Славутського району Хмельницької області. Землі села межують із землями сіл Мощаниця (Рівненська область), Кураж (Рівненська область), Прикордонна Улашанівка, Головлі, Лисиче, Дідова Гора. Рельєф рівнинний.

На території села був глиняний кар’єр.

Село виникло у ХІХ ст. остаточно походження назви не відоме. Існує думка, що назва села Потереба походить від топоніма «Поруби» - місцевість у лісі, де зараз розташоване село і на місці, якого колись активно велась лісовирубка.

Якщо села Мощанівка і Дідова Гора були чеськими колоніями то село Потереба було заселене здебільшого польськими переселенцями. Про це свідчать характерні прізвища: Барановський, Бренецький, Самковський і т.п. зараз поляки виїхали або асимілювалися.

За даними 1968 в селі Потереба проживало 358 чоловік, у 1995 – 127 чоловік, зараз 80.

Про село в період від його заснування і до другої світової війни відомо зовсім мало.

В селі Потереба було створено колгосп ім. Чкалова, який в 1949 році був об’єднаний із колгоспом «ІІІ Інтернаціоналу» с. Дідова гора, а в 1960 році був приєднаний до колгоспу «Нове життя» с. Лисиче.

У зв’язку з тим, що село є прикордонним (с. Мощаниця і Кураж уже входили до складу Польщі), голоду село майже не відчуло. А от репресій уникнути не вдалося. Було репресовано 11 чоловік. В основному то були поляки.

Початок Другої світової війни одразу дався взнаки потеребцям. Дехто із селян був призваний в ряди радянської армії і воював на фронтах фінської війни, а потім і на фронтах Великої вітчизняної. 24 чоловіки загинуло на фронті.

            Імена цих людей викарбувані на плитах біля пам’ятника загиблим односельчанам в с. Лисиче.

Під час війни було в селі було організовано підпільну організацію яка на підставі наказу українського штабу партизанського руху увійшов до партизанського загону, із з’єднання Одухи А. З.

21 -22 січня 1944 року село було визволене від німецьких загарбників.

В селі було утворено колгосп ім. Чкалова, до якого, після першого укрупнення, в 1949 році було приєднано колгосп ім.. ІІІ Інтернаціоналу с. Дідова гора, а 1960 року, після другого укрупнення колгосп ім. Чкалова було приєднано до колгоспу «Нове життя» с. Лисиче. в колгоспі утримувались корови, вівці, коні. Була вага, водонапірна башта, яка стоїть там і по нині, стельмашня.

В 1993 році, потеребці, слідом за дідогірцями, вийшли зі спілки селянських господарств “Дружба”, відокремились і стали підсобним господарством Хмельницької АЕС. Цедало їм нові робочі місця. Вирішилась проблема підвозу учнів сіл Дідова Гора та Потереба до школи в с. Лисиче. Зважаючи на те що селяни що станом на 8 червня 1995 року Дідогірці і потеребці не були членами колгоспу, а працювали в ПГ ХАЕС, тому ні земельних часток ні майнових (паїв) вони не отримали. Питання щодо земельних паїв вирішилось лише у 2005 році у судовому порядку, і селяни отримали земельні паї розміром 7,69 умовних кадастрових гектарів, в той час як у с. Лисиче – 2,65 га.

Сьогодні у селі проживає 80 чоловік – переважно пенсіонери. У селі є магазин. Молодь на заробітках. Дехто із селян намагається господарювати на своїй землі. У селі в руках селян є  чотири трактори і зернозбиральний комбайн. Щодня вісім дітей доставляються у Лисиченський НВК шкільким автобусом.

На окраїні села і досі стоїть приміщення сільського клубу, що пустує уже більше 20 років.